Львівський мілітарний альманах «Цитаделя»

Львівський мілітарний альманах «Цитаделя» засновано 2009 року. На нинішній час видано уже 19 його випусків. Публікується у друкованій та електронній формах.

Зі змістом випусків «Цитаделі» можна познайомитися на сайті Видавництва «Астролябія» у рубриці «Періодичні видання».

Це перше сучасне українське військово-історичне періодичне видання, яке з повним правом можна вважати спадкоємцем традицій «Літопису Червоної калини», що виходив у Львові у 1929‒1939 роках. Метою його видання є висвітлення важливих подій мілітарної та політичної історії, які справили помітний вплив на розвиток культури, мистецтва, науки, технологій і військової справи в Україні та світі. До створення альманаху також спонукав важливий мотив — сприяти обороноздатності країні, яка стрімко послаблювалася через панівний протягом тривалого часу згубний спосіб мислення її культурних, інтелектуальних та політичних еліт.

Редакційна колегія альманаху: 

Проф., д-р Олег Фешовець, головний редактор, засновник Видавництва «Астролябія», професор Українського вільного університету у Мюнхені;

Д-р, полк. у відст. Михайло Слободянюк, заступник головного редактора, завідувач музею Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного;

Олександр Дєдик, заступник головного редактора, випусковий редактор альманаху, військовий історик.

Альманах співпрацює з:

Львівською обласною державною адміністрацією, Львівською обласною радою, Львівською національною галереєю мистецтв імені Бориса Возницького, Львівським історичним музеєм, Центральним державним історичним архівом України у м. Львові та іншими інституціями. Публікацією і дистрибуцією випусків альманаху займається Видавництво «Астролябія».

Місія альманаху:

Уперше представляючи наш альманах, ми хочемо чітко окреслити місію, яку покладаємо на це періодичне видання — одне з тих, що виникають останнім часом в Україні. Очевидно, що швидке зростання кількості часописів, присвячених мілітаристичній тематиці, говорить про потребу в них, але й водночас про певну і явну для тих, хто здатен помічати, проблему: вони з’являються аж так пізно — лише через 10-15 років після здобуття Незалежності. Значні воєнні події, активну участь у яких брало багато наших співвітчизників, дивним чином відчужуються від нашої історії. Як наслідок, уся мілітарна сфера людської екзистенції, саме військо й пов’язані з ним технології, культура, особисті чесноти сприймаються в нашому суспільстві як щось далеке, стороннє, ба навіть чуже. Чи не тому ми й не маємо власної військової історії, а за першими спробами написати її зразу наражаємося на звинувачення у зумисному «переписуванні»? І чи не тому серед нас панує якийсь дивний пацифізм, уґрунтований у безпідставному переконанні, що в нашому світі можна відсидітись осторонь, що не слід ставати на чийсь бік і що мир як такий може стати результатом чогось іншого, а не цілеспрямованих дій, у тому числі й мілітарних?

Імовірно, саме цей спосіб мислення притаманний тим народам, яких Ґеорґ Геґель означував як «неісторичні». Проте мало хто адекватно сприйматиме таке означення своєї нації і не реагуватиме на нього, як на образу. Це дає нам підстави сподіватися, що наші зусилля не будуть марними і альманах знайде вдячного читача.

Нині настав час без упереджень, але з належною увагою та повагою переглянути сторінки військової історії, що безпосередньо або ж опосередковано стосувалися нашого краю; що описують події, активними чи пасивними учасниками яких були наші предки; що залишили глибокий чи ледь помітний відбиток на нашому житті або й цілком змінили хід історії, скалічили нас чи оздоровили, збагатили чи збіднили. Без упереджень — бо саме такого ставлення вимагають факти. Але з прихильністю — бо саме така настанова допоможе нам побачити те, що віками нехтували офіційні історіографії інших держав. Тільки завдяки такому, на перший погляд, парадоксальному підходові ми отримаємо шанс написати повнішу, багатограннішу історію. І тут йдеться не про спробу підмінити старі імперські міфи новими, вже українськими. Це був би несправедливий закид, а точніше — помилково спроектований на нас. Людство ні у що так не вірить, як у брехню, що передається з уст в уста, — так сказав колись Дені Дідро. Чимало положень усталеної історіографії, на нашу думку, мають статус саме такої «істини», що претендує на безсумнівність. Ми ж, століттями живучи, працюючи, співтворячи європейську історію, борючись і вмираючи на полях європейських битв, змушені — через багатовікову бездержавність — промовляти від власного імені наче б уперше. Тому звинувачення у «переписуванні» історії вважаємо безпідставним і не вартим того, аби сприймати його всерйоз. Власне, трагедія полягає саме в тому, що самобутньої української історії ще не написано і наш голос у багатоголоссі нової Європи досі надто слабкий. 

Без сумніву, таке завдання не під силу одному часопису, автори якого є і будуть не першими й не останніми з-поміж тих, хто ставив чи ставитиме собі подібну мету. Але зараз саме час поновити наші зусилля. Ми, українці, маємо шанс додати свій штрих до новітньої історії європейської цивілізації, додати те, що можемо і мусимо додати лише ми, бо, як казав Тарас Шевченко, у «своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…». Додати неупереджено, без ненависті чи мстивості, з готовністю до постійного діалогу та відчуттям власної гідності, з відкритістю до нових інтерпретацій та ретельністю щодо фактів, з усвідомленням усього розмаїття думок і з повним правом на власну. Сподіваємося, що наш альманах стане гідним майданчиком для таких спроб.

Але історіографічними завданнями місія цього видання не обмежується, і це пов’язано з природою самої історії — на інший характер історичного часу звернув увагу ще Мартін Гайдеґґер. Наші зусилля значною мірою визначатимуться нашою візією майбутнього. Доступними нам засобами ми намагатимемось підготувати нашого читача до викликів, які несе з собою прийдешнє. Ми намагатимемось — незважаючи на «негероїчний» дух нашого часу — культивувати чесноти, які в усі віки давали змогу тому чи іншому народові здобувати гідне місце серед вільних націй світу. Ми щиро вважаємо, що слова Фрідріха Ніцше про те, що «не співчуття ваше, а відвага рятувала досі потерпілих», й нині звучать переконливо. Мужність, жертовність, дисциплінованість і патріотизм не варто відкидати як малопридатний для модерного життя антикваріат, адже за нехтування ними, як показала наша, і не лише наша історія, ціна платиться надто велика. 

Ми закликаємо до співпраці усіх, хто поділяє наші переконання, незалежно від культурної, національної чи політичної приналежності. Сподіваємося, що спільними зусиллями і завдяки постійному діалогові ми зможемо запропонувати суспільству детальнішу візію військової історії нашого краю та всієї Європи, візію, яка без нашої участі в її формуванні приречена залишатися неповною і спрощеною, а отже — не цілком достовірною.

Олег Фешовець
4 січня 2009 року, місто Львів